Максим Воєводін

Після школи, яку закінчив із золотою медаллю, вступив на юридичний факультет. Здавалося, моє майбутнє вже визначене.

На той момент справа, яку створила мама, вже працювала багато років. Я бачив, що вона має значно більший потенціал, але можливості виробництва вже стримували подальший розвиток. Щоб рухатися далі, потрібно було розширювати виробництво, навчати нових майстрів, вибудовувати процеси.

Після закінчення першого курсу, у 2001 році, я вирішив узяти академічну відпустку на один рік, щоб допомогти розширити справу, а потім повернутися до університету. Був упевнений, що за рік ми впораємося.

Мені здавалося, що вона вже давно сформована. Є свої матеріали, свої конструкції, свої правила. Я думав про організацію роботи, а не про те, як влаштований сам виріб.

Але коли почав працювати з перуками і накладками щодня, побачив зовсім іншу картину. Десь не вистачало міцності, десь — комфорту, десь конструкція працювала не так, як могла б. А на деякі недоліки вже просто перестали звертати увагу, хоча обмеження, які вони створювали, давно були очевидними. Тоді я вирішив спробувати хоча б щось змінити на краще.

Мамині роботи вже тоді були на дуже високому рівні. Але навіть я, ще не будучи фахівцем у цій сфері, міг легко відрізнити, де жінка в перуці, а де ні. Тоді для мене стало очевидно, що головний ключ до можливості втілення максимально природного вигляду перуки криється у зоні проділу. Адже саме вона завжди була «ахіллесовою п’ятою» будь-якої перуки.

Але дуже швидко стало зрозуміло, що одного рішення недостатньо. Якщо зробити ідеальний проділ, але залишити без уваги вузли, треси, посадку, матеріали та всі чинники, що впливають на довговічність виробу — результат усе одно не буде цілісним. Потрібно було працювати над усією конструкцією як єдиною системою.

Так один рік почав непомітно перетворюватися на все моє професійне життя.

Покращення одного елемента одразу показувало, що можна зробити кращим інший. І цей процес практично не мав кінця.
Але все ж кожне знайдене вдале рішення полегшувало шлях до вирішення наступних задач.

Для цього довелося оволодіти знаннями з матеріалознавства, механіки, хімії, інженерії та багатьох інших сфер. У повному обсязі цього не зміг би дати жоден факультет університету. Тому все необхідне довелося опановувати самостійно.

Насправді кожна з них народжувалася не лише за креслярським столом, а й у щоденній практиці. Кожен свій задум я спочатку власноруч доводив до результату. Для цього довелося створити багато нових унікальних інструментів, а вже з їхньою допомогою власноруч виготовити не одну сотню виробів.

Лише коли процес був відпрацьований до найменших деталей і я був упевнений, що його можна стабільно повторити, його передавали іншим майстрам.

Тому й сьогодні, попри те що більшість виробничих процесів уже давно працює без моєї щоденної участі, я можу самостійно виготовити перуку від першого до останнього етапу. Руки пам’ятають кожен рух, тому що кожен із них свого часу був відпрацьований до автоматизму.

Кожне нове рішення проходило той самий шлях: ідея, прототип, перевірка, доопрацювання. Іноді десятки разів. Іноді — сотні. Лише після цього воно ставало частиною виробу.

Минуло вже понад двадцять п'ять... І лише зараз можу сказати, що майже всі задачі, які ставив перед собою на початку, вдалося вирішити. Чи означає це, що робота завершена? Ні. Тому що кожне знайдене рішення відкриває наступне питання. Так і розвиваються технології.