Історія Voevodins
Все почалося з однієї жінки.
З її особистої історії понад пів століття тому почався шлях, який згодом привів до появи бренду Voevodins.
Її звали Раїса Олександрівна. Гарна зачіска завжди була для неї важливою. Та власне волосся не дозволяло створювати ті образи, про які вона мріяла.
Шиньйони й коси вже тоді допомагали жінкам отримувати зачіски, яких не можна було досягти лише власним волоссям. Такого результату хотілося й їй.
На початку сімдесятих вироби з натурального волосся були майже недоступними. Вони траплялися рідко, коштували близько половини місячної зарплати, а знайти серед них справді якісний було непросто.
Тоді вона вирішила спробувати зробити щось подібне самостійно.
Навчитися цього було ніде. Не існувало ні книжок, ні курсів, а майстрів, які могли б поділитися своїми знаннями, можна було перерахувати на пальцях. Та й ніхто з них не був готовий відкривати свої секрети.
Але Раїсу Олександрівну це не зупинило. Перші свої роботи вона багато разів переробляла, розбирала, починала знову. До всього доводилося доходити самостійно.
Робити щось власними руками їй було не звикати. Красивий одяг у ті роки був рідкістю, тому вона сама шила й в'язала — і для себе, і для доньки Наталії.
Ті перші роботи були ще дуже далекими від виробів, які сьогодні створює Voevodins. Але саме вони стали початком справи, яка через багато років переросла у бренд Voevodins.
З часом з'явилися й перші вдалі роботи. Спочатку для себе, потім для знайомих, а згодом і для тих, хто дізнавався про неї через знайомих.
Так захоплення, яке починалося з бажання зробити гарну зачіску для себе, крок за кроком перетворювалося на справу її життя.
Працювати абияк вона не вміла ніде. На рукавичній фабриці, де пропрацювала багато років, її не раз відзначали як передовицю виробництва, фотографію розміщували на дошці пошани, а одного разу про неї навіть написала місцева газета. Такою ж вимогливою до себе вона залишилася й у власній справі.
Замовлень ставало дедалі більше. Невдовзі Раїса Олександрівна залишила фабрику й почала працювати на себе. Щоб виконувати замовлення вдома, потрібно було оформити спеціальний дозвіл — у ті роки його називали патентом.
У той час родина виплачувала кооперативну квартиру, тому кожне замовлення було важливим. А наймати працівників тоді не дозволялося — допомагати могли лише члени сім'ї. Тому з дванадцяти років донька Наталія вже працювала разом із мамою. Вона навчилася плести треси й плела їх вправно та якісно.
Раїса Олександрівна ніколи не лізла за словом до кишені. Багато сміялася, легко ставала душею компанії. Але була одна річ, повз яку не могла пройти ніколи, — несправедливість.
Якщо бачила, що з людиною повелися нечесно, не могла залишитися осторонь. Юридичної освіти вона не мала. Але це ніколи її не зупиняло: сама розбиралася в документах, писала звернення, знаходила потрібні установи й домагалася справедливого рішення. Часом допомагала навіть зовсім незнайомим людям.
У ній поєднувалися рішучість, вимогливість до себе й дивовижна легкість у спілкуванні. Її любили й трохи побоювалися.
Я добре пам'ятаю маму за роботою. Вона була дуже швидка в руках, і в дитинстві мені здавалося, що так і має бути. Лише дорослою я зрозуміла, що ця вправність формувалася ще в її післявоєнному дитинстві. Разом із сестрами вона змалку шила, в'язала й плела мереживо — так можна було пошити собі одяг, прикрасити оселю або заробити трохи грошей і допомогти матері.
Раїса Олександрівна не думала про бренд. Вона робила свою роботу так добре, як могла. З цього почалася історія Voevodins.
Її справу продовжили
наступні покоління родини.
